Володимир Кухар Українська Альтернатива

Володимир Кухар Українська Альтернатива

Зранку

1 січня, 1970

Знову тато не спить.

Робить зарядку.

Ходить по хаті і порепує підлогою. Голосно видихає носом. Тепер це рідко - каже, погано для серця.

П’ята година.

Колись він був першим волейболістом. Голосно кричав, вимагаючи пасу. Підскакував над сіткою високо і міцно ляскав по м’ячу.

Бачив його у жовтій формі з коротенькими по тодішній моді трусами. На грудях через картонний трафарет відбито: АТК 2224.

Тато – модник. Були брюки-кльош і пістряві сорочки. Купа краваток. Куди йому їх носити? Хіба на дні народження друзів та День зими. Оце фестиваль! Головне: а як же той чоловік видреться по льодяному стовпу на саму гору? Дивно, що там – лише авоська з горілкою та ковбасою.

Був ще сірий у червонаву смужку румунський костюм. Його я почав носити в десятому класі. Десь досі у дядька.

Татові краватки ніколи не розв’язувалися. Тугими гудзами чекають свого виходу на сцену і тепер.

Є фото цілою командою. Кожен – зі смішною кличкою, як пацани. Відтоді автопідприємство назву змінило і навіть зчезло.

Також розповідав мені, як в армії на перекладині крутив сонце. Я ніколи сонця не крутив. Максимум – підйом переворотом.

Ще розказував, як у шашки переграв майстра спорту. Фотографія є з прямокутним годинником і двома кнопками як в шахах. І мене переграв – на раз-два. Правда, малий тоді я був.

Ще – перший раз зіграв з ним у футбол. Маленьким м’ячиком з жовтим пасочком і дрібними тріщинками по тілу, що гірко пахне гумою. Хокейні ворота здалися здоровенними футбольними.

Раз в житті покатав мене на санках. Досі той сніг пам’ятаю. Сонце було особливо яскраве. Напевне, через сніг.

На санках катав довкола ставу.

Став був усім. Вони з друзями з’являлися зранку зі ставу на човнах і привозили балії риби.

Вдень кидав спінінгом. Пару разів і я був там. Поки рибак кидає спінінгом, човен потроху відносять хвилі. Щоб не прибило до берега, треба допомагати веслами. Дав навіть мені повеслувати!

Тато ніколи не ловив карпа. Це - риба донна. Їсть траву і пахне мулом. Та й рибалити треба вміти. Закидаєш макуху і чекаєш – доки не впіймається щось. Чи наживка не розмокне. Короп довго засмоктує наживку. Треба вгадати ще, коли підсікти. А потім – лише тягнеш. Нікуди не дінеться, навіть якщо кілограмів з двадцять.

Ні, це складно. Краще раз по раз махати спінінгом і сподіватися, що якийсь хижак клюне. Потім молитися, аби не зійшов. Чи - не перекусив жилку.

Разом з ним - бувалі хлопці. А мій хресний тато – ще й мисливець. На блискучому кольору військової форми бобику. У високих гумових чоботях з широченними халявами в гармошку. З могутніми чорними кучерями і вусами. Довго пропадав по Сибірах. Такий може землю пробурити!

Вчив, що верхній гудзик сорочки не можна застібати. Людина повинна мати чим дихати. Сам розстібав одразу по три. Казав, що і хрестика носити не треба – ланцюжок стискає шию.

Цього року потроху почали відрізати йому ногу. Буває - після трьох інсультів.

Встаю, бо спання не буде.

Зранку - не денний інтершум, а звуки. Чути, як піє когут, потягується кицька, розспівується птаство.

На човнах від ранкового туману зібралася роса.

Тато й тепер рибалить. Ранок для цього – найкращий.

Розплутує жилку.