Володимир Кухар Українська Альтернатива

Володимир Кухар Українська Альтернатива

Демон

13 жовтня, 2016

"Демона" я довго знав лише за позивним. У базовому таборі 12 батальйону, куди у серпні 2014 року прибула третя хвиля мобілізації, він зрідка з’являвся з передової. Табір був у тилу, тому побачити бійця у повному екіпіруванні було незвично і цікаво. Боєць з найсучаснішою екіпіровкою виглядав ефектно.  

Розуміючи, що часу на підготовку перед відправкою в поля мало, одразу перейшли до діла. Попросили Демона показати, як все ж таки правильно займати позицію лежачи. Він під тягарем «броніка» та амуніції вправно опустився вниз і швидко зайняв положення лежачи. Один з наших тут же з виглядом бувалого бійця протягнув, що раптом що, як попало гепайтеся вниз і дарма, що щось собі там подряпаєте – зате живими залишитеся. Теж логічно.

Після виходу на ротацію у грудні 2014 бійці батальйону пройшли урочистою ходою. Влада Києва зустрічала нас на сходах мерії і вручала відзнаки. Коли викликали "Демона", солдати почали скандувати «Де-мон!, Де-мон!». Пізніше вже, під час однієї із зустрічей у Андрія на дачі при неформальній розмові про війну мав нагоду переконатися, що команда його взводу дружна і бійці командира поважають.

Весела Гора, Дебальцеве, Широкине. Після війни Андрій продовжив службу у одному з райвійськкоматів Києва. Не всидів на місці - виїздив у кількамісячне бойове відрядження.

Людина різнопланових зацікавлень. Син, онук і правнук офіцерів. Завтра – День захисника України. Країні потрібні класні офіцери!

Далі - перша частина розмови у проекті усної історії про війну 12 батальйону літа 2014 і книги про війну 12 батальйону.

* * *

Старший лейтенант Андрій позивний "Демон", командир 1 взводу 1 роти охорони, 12 ОМПБ (раніше – БТрО).

Володимир Кухар: Андрію, трошки розкажи про себе.

Андрій "Демон": Народився у Києві. Син військового, дід військовий і прадід військовий.

ВК: Прадід у якій армії?

АД: Прадід у військах МВС, був у тому числі і начальником футбольної команди майстрів «Динамо» Київ.

ВК: Пам'ятаю такий клуб. Виростав на ньому теж . :)

АД: Коли вони були при МВС, мій прадід був військовим начальником клубу.

ВК: А дід?

АД: Дід був командувачем полку зв'язку. Тоді у Союзі був єдиний полк зв'язку, дислокувався у Свердловську, тепер Єкатеринбурзі.

ВК: У нас в батальйоні є ще один ветеран Радянської армії, батько Олега Задоянчука, який загинув 4 вересня 2014 року у Дмитрівці. Тато Олега – полковник військ зв'язку, служив замполітом полку.

Тато твій живе, дід?

АД: Тато живе.

ВК: Як ти приймав рішення йти на війну? Коли і як сформувалося рішення?

АД:  За майже два роки до того, як почалась мобілізація, я розлучився. У мене не залишилось бізнесу. Був такий період у житті непростий. Я шукав можливість влаштуватися працювати. 17 березня мені подзвонив знайомий і сказав,  що можна прийти у військовий комісаріат на службу, там хоч стабільність. Сказав, що якщо приймаєш позитивне рішення, то завтра на сьому ранку треба бути у військовому комісаріаті. Я ще до того, за два тижні як пішла події в Криму, був у комісаріаті і записався у список добровольців. І вже коли я два тижні служив, з нашого військового комісаріату мені телефонували і пропонували прийти. Я кажу хлопці, я вже сиджу тут, на другому поверсі.

Потім, коли формувався 12 батальйон, ми відвезли одну з перших партій, організаційне ядро батальйону. Наступного дня я і Андрій позивний Рапід написали рапорти в батальйон. Нас викликав військовий комісар, намагався вмовити залишитися, питав нащо воно нам треба. Запитував про причину подання рапорту, наголошував, що у мене троє дітей і так далі. Розповів історію, як він тричі писав рапорт поїхати в Югославію. Зійшлись на тому, що щось воно тут, всередині людини є і позбавитись можна тільки побувавши «там». Після цього він мені без заперечень підписав рапорт. Ми були відкомандировані спершу у відрядження на два дні, а потім були зараховані до особового складу 12 батальйону. 

ВК: Ти сказав своїм рідним, що ти мобілізувався?

АД: У березні, коли я починав служити, батько знав. А тут я сказав йому, що їду на навчання від військового комісаріату в «Десну». Батько не знав до першої заварухи, яка була у другому взводі нашої роти. Вже звідти, з АТО, написали у Київ. Він дізнався, що я кудись від’їжджаю з полігону, бо він зателефонував своєму рідному брату. Сказав, що там то лежать гроші, треба їх зняти і поїхати знайти бронежилет і привезти. Але брат трохи розгубився і проговорився – батько дізнався, що ми кудись від’їжджаємо. Але я все одно розповідав, що я десь під Харковом.

Андрій "Демон". Цивільний Київ, жовтень 2016. Фото автора. 


ВК: Як тато поставився до твого поступлення на службу?

АД: Абсолютно нормально. А вже дізнався він про те, що я в АТО, коли збиралися дружини бійців, які спілкувалися до того у Фейсбуці. І вони його запросили до Міністерства оборони. Так вийшло, що батько з полковником Петром Мехедом особисто знайомі. А група рідних військових прийшла до міністерства з’ясувати, чому військових відправили в АТО без засобів захисту. Мій тато був впевнений у тому, що 12 батальйон десь під Харковом. А якась з дружин бійців почала називати населені пункти, у яких ми знаходимось. На той час з нашої позиції зв’язку не було. А коли з’явився зв’язок, він каже, що, ви під Харковом? Я вже все знаю, де ви знаходитесь (Андрій посміхається). 

ВК: У якому званні твій тато вийшов у відставку?

АД: Звільнився підполковником, а зараз у запасі отримав підполковника.

ВК: Брат твій цивільна людина чи військова?

АД: Брат військовозобов’язаний. Навчався в університеті імені Шевченка, на кафедру не потрапив. Рядовий.

ВК: Початок твоєї служби був у якому військкоматі?

АД: У Солом’янському.

ВК: Разом з Андрієм "Рапідом". Я трохи розпитував в Андрія про військкомат. Хочеться зрозуміти, наскільки змінилася система порівняно з тим, що було в березні 2014. В якому стані тоді був військкомат?

АД: Купа паперових карточок. Якісь цифри, бланки, карточки. Купа паперу. Було призвано більше 50 осіб військових до кожного районного військкомісаріату, солдатів і офіцерів. Ми цілодобово заповнювали мобілізаційні приписи. Вкладали-перекладали ті картки, формували команди. Документи були, але щоб підготувати якісь виклики, повістки, треба було ці купи паперів діставати, перебирати, писати нові повістки.

Перші два тижні чи й більше це була писанина ручкою. Паралельно хлопці забивали ці дані у якусь екселівську таблицю. І потроху хоча б якась частина переходила в електронний вигляд.   Приписи потроху почали роздруковуватись на принтерах – хто з дому приніс, хто ще звідкись. Я з дачі привіз два армійських ліжка – ще дідових, з такими важкими бильцями. Привіз матраци. На татовому джипі їх можна було на даху перевезти. Багато чого попривозили, бо багато чого було незрозуміло – наскільки довго ця агресія. Налаштовувалися, що можуть бути напади і на військові комісаріати у тому числі. Хоча зброї у приміщенні військкомату не було. Були підготовлені кімнати для зберігання зброї. У деяких областях, районах зброя була видана. По Києву було прийнято рішення, що зброя привезена, зберігалася в одному великому військовому комісаріаті. А при потребі її швидко розвезуть. Так як більшість військових комісаріатів знаходиться у житлових масивах, то для безпеки цивільного населення було прийнято рішення міським комісаріатом, що зброю роздавати на райони не варто.

ВК: Як охоронявся військкомат?

АД: Було відділення охорони. По можливості особовий склад ночував вдома, але всі були на зв’язку.  По 3-4 особи з відділення охорони постійно знаходилося у військовому комісаріаті.

ВК: Документи на тебе самого у військкоматі були в порядку? Записи всі пороблені?

АД: Так. Папка з моїми документами просто переїхала з військової кафедри і більш як десять років пролежала у військкоматі.

ВК: Тобто військової освіти у тебе нема?

АД: Ні. У мене взагалі військова спеціальність «командир оперативно-рятувального взводу МНС». Закінчив КНУБА – Київський національний будівельний університет. У ньому була кафедра, яка підпорядковувалась Міністерству надзвичайних ситуацій. Ми були першим випуском, у якому не присвоювали звання «лейтенант». Хтось у міністерстві вирішив, що це надто «жирно». Давали звання «молодший лейтенант».

ВК: У вас на кафедрі була хороша підготовка?

АД: У той період, коли ми проходили підготовку на кафедрі, у нас була чи не єдина військова кафедра, яка проводила польові збори, виїзди на полігон. Пару тижнів на полігоні, були навіть стрільби, виходи радіальні, з компасом і все таке. Я на той момент вже був інструктором зі спортивного туризму, орієнтування, і коли були виходи з компасом мені сказали сидіти в таборі. Бо вихід був розрахований на три години, а з тобою, мовляв, пройдуть за пів години і що ми потім будемо з вами робити?

ВК: Тобто призвався ти у званні молодшого лейтенанта.

АД: Так. Через місяць мені було присвоєно чергове звання лейтенанта. Військову кафедру я закінчив у 2003 році, а через 12 років мені присвоїли чергове звання. Хоча буває, що люди перебувають у запасі і отримують чергові звання – тільки з більшими інтервалами.

ВК: У 2014 році деякі офіцери отримали по два підвищення звання. Яке там формулювання було? Яка ідея за цим стояла?

АД: По-перше, повинна була відповідати посада. У мене була лейтенантська посада.

ВК: Цікавий початок батальйону – організаційне ядро.

АД: З нашого військкомату був призваний молодший лейтенант Володя Кулик, який обійняв у батальйоні посаду начальника речового забезпечення. Це вже було не саме перше, але щось як друга черга ядра.

 

«Десна»

ВК: У травні ти прибув у «Десну». Яке враження на тебе справив навчальний центр «Десна»?

АД: Коли прибули, взагалі нічого не було. Навіть частково ліжок. Оргядро застало казарму з 5-сантиметровим шаром пилу, жодного ліжка не було. Потім завезли армійські розкладні ліжка. Були якісь порвані матраци.  Потім матраци поміняли на нові. У ліжок через кожні 2-3 відпадали ніжки. Знаходили табуретки і підставляли. Не було бірок, нічого – голі стіни, вікна. Крани водопроводу якщо були, то через один.

ВК: У сенсі навчання – допомогло воно бійцям чи ні? Ви там місяць відбули.

АД: Спочатку занять не було. Потім почали обдзвонювати знайомих і приїздили хлопці-інструктори. З того, що було заплановане навчальним центром, це два рази були проведені стрільби. Інше навчання – велике дякую Руслану Жиронкіну, заступнику комбата, який збирав людей ввечері і давав якийсь матеріал, обмінювались якимось навичками.

Я раніше працював у іноземних фондах, які співпрацюють із державними структурами, з охороною. У мене багато знайомих в охоронних фірмах, які могли порадити щодо екіпіровки. У мене була своя екіпіровка. Я привозив її у «Десну» і показував штани, сумки для прихованого носіння зброї. Воно виглядає як цивільне, але у натовпі по цьому можна вирізнити людину зі зброєю. Ми не розуміли, що нам знадобиться, але я вважав, що це буде не зайвим. Ми точно не знали, чим будемо займатися. Жиронкін теж частково давав програму, як діяти з натовпом – як відганяти, переформовуватися, виходити з транспорту.

Пізніше приїжджали офіцери з різних підрозділів – з «Альфи», із Служби зовнішньої розвідки. Не знати, як їх було звати - не факт, що вони назвалися дійсними своїми іменами. Весь особовий склад на таке заняття вивести було неможливо. Тому виходили командири взводів, інколи сержанти – командири відділень. І так потрошку ми вибирали зі всієї програми, покладаючись на відчуття і логіку те, що може придатися.

Деякі офіцери перед стрільбами виконували обов’язкову програму – скажімо, провести заняття з вправи номер 1, стрільба з положення лежачи. Клали на підлогу матраци, керимати. Вже привезли першу зброю. Можна було лягти і зайняти правильне положення для стрільби з автомата. Хоча на сьогоднішній день можна точно сказати, що ця вправа нафіг непотрібна. Вона застаріла за моральними поняттями, тактичними. Це можна віднести до курсу навчальних стрільб. Припустимо, приходить до армії 18-річний хлопець. За весь період служби він автомат отримує тільки в караул, на прийняття присяги, кілька стрільб і якісь польові навчання. Можливо, для навчання ця програма і непогана. Але навіщо тратити час на це, якщо умови війни інші?! Припустимо, по тобі уже стріляють, а ти лише ставиш кулак, лікоть, стаєш на коліно і при цьому через цівку тягнеш автомат, у якому навіть патрона ще в патроннику нема, і лише після того, як ти ліг, ти досилаєш патрон в патронник?

Ми використали цей метод на планових стрільбах, бо так було треба. Але після цього показували вправу як з положення стоячи, на ходу, дуже швидко опинитися в положенні лежачи. І при цьому поки тіло опускається зверху вниз вже випускається загороджуючий, пригнічуючий вогонь трьома чергами. Я навчав і третю хвилю мобілізації, коли вони приїхали на Луганщину. Утримання зброї однією рукою щоб можна було іншу руку оперти на землю, відкинути ноги назад і при цьому треба випустити три черги в напрямку імовірного противника.

ВК: Це такі навички сучасного спецназу – ізраїльського, американського. Де ти цьому навчався?

АД: Деякі речі доходили самі по собі. В процесі тактичних занять випадково знайшли, як цілитися обома очима. Деяким людям це одразу вдається, а деяким - ні. Це – особливості зору або ще чогось. Абсолютно випадково помітили, що якщо шапку натягнути на ліве око трошки нижче брови, залишається 180 градусів огляду і при цьому є бачення мушки і планки обома очима. А потім я почав згадувати, що у фільмах, роликах часто у половини бійців шапки натягнуті на одну сторону.

ВК: Багато давали стріляти?

АД: Двічі були стрільби. Перший раз, здається, 20 патронів, другий – один повний магазин. І по три постріли з підствольного гранатомета. Це те озброєння, яке було у нас в роті. Ну і ПКМ – близько 30 патронів.

 

Марш. Оріхове

ВК: Перший пункт, куди ви прибули в зону АТО – Оріхове, Старобільський район.

АД: Туди прибув весь особовий склад батальйону, але з нами не доїхав наш другий ротний командир. Першим ротним був Новіков Олександр, але його чомусь забракували у Восьмому армійському корпусі - Оперативному командуванні «Північ».  Він поїхав до Рівного на атестацію, і там звернули увагу, що раніше з армії він звільнився не по здоров’ю, а за статтею.

ВК: Так, складно було з війська звільнятися, і щоб хоч якось звільнитися люди часто навмисне звільнялися за статтею «через невідповідність».

АД: Його не допустили до командування ротою. Нам прислали нового ротного, здається 1986 року народження. Він ніби завершував службу у спецпідрозділі Внутрішніх військ, в «Омезі», спортивної статури.

Коли він показував у «Десні» як заходити у приміщення, я говорив, а давайте тепер логічно подумаємо з позицій людей не ззовні, а зсередини приміщення. І так потихеньку виробили якусь свою тактику – і вхід у двох рівнях, і в одному, і у залежності від особливостей приміщення -  пересування всередині і таке інше. Були навіть моменти, коли сперечалися з армійським спецназом, коли вони говорили, що гранату треба закочувати у приміщення. Я кажу, дайте десять секунд, я зайду у кімнату перед вами. Я зайшов, два письмових столи перевернув стільницями перпендикулярно підлозі і поставив один стіл на інший, підсунув їх до дверей. За третім столом я засів у дальньому кутку і націлив автомат у бік дверей. Привідкрилися двері. Функцію гранати у нас виконувала «масльонка» (ємність для зберігання збройного мастила – ВК),  тому що навчальних гранат у нас не було. Вони кинули «масльонку», вона відбилася від стільниці, вилетіла в коридор і вони зачинили двері.

Так ми на практиці довели, що гранату не варто закочувати.

ВК: А як тоді робити? Кидати не можна, бо рикошет.

АД: Я займався фотографією і знаю, що завжди є певний ракурс, коли ти бачиш якусь частину простору, але тебе ще не видно. Зійшлися на тому, що при відкриванні дверей можна розгледіти зони, куди варто кинути гранату.

ВК: Є певний часовий зазор, коли ти вже бачиш, а на тебе не встигнуть відреагувати – ні спуском фотокамери, ні спусковим гачком автомата.

АД: І це теж.

Так вийшло, що нашу Першу роту призначили у рухому варту. Десь о першій ночі ми виїхали за КПП «Десни». Через пару кілометрів уже поламалася перша техніка - ПАЗик нашої роти. Його взяли на трос. Далі було перше ДТП на марші. Один із офіцерів батальйону їхав на своєму авто японського виробника і «наздогнав» МАЗ. Пошкоджено акумулятор. Була надана перша медична допомога на марші.  Ми як підрозділ, який йшов головною похідною вартою, при кожній зупинці вискакували з машин, розставлялася варта і т. д. Ну і допомогу ми надавали, бо решта підрозділів з транспорту не виходили.

Луганщина, 2014. Фото - фб "Демона". 

 

Перед від’їздом Бондаренко з Киданем привезли на батальйон 30 бронежилетів «Корсар»-2000М. І по 5-10 бронежилетів у взводах попривозили з районних військкоматів, родичі бійців. У мене на взвод було 8 бронежилетів на 28 чоловік. І усі бронежилети були привезені рідними, співробітниками. Був один боєць, пов’язаний із журналістикою – у нього були бронежилет і каска синього кольору, Серьога Поляков, позивний «Пшек» (на війні – кулеметник 1 взводу – ВК).

ВК: Сам ти був екіпірований нормально на час виїзду?

АД: На час виїзду за місяць, поки я був у «Десні», я привіз більше трьох рюкзаків мого мисливського спорядження.

ВК: Яка користь від мисливського?

АД: Це був і одяг, і взуття. І це було роздано по взводу. Кому куртка, кому жилетка, кому балаклава, «кікімори», ремені.  Я років з 5 їздив на полювання і воно якось так назбиралося.

ВК: Якість особового складу, відібрана для війни – ти був впевнений, що команда нормальна, і прикриють, і воювати можна?

АД: Спочатку не було ясної картини. Я бачив, як це робилося у процесі формування батальйону на збірному пункті перші два невеликі завози. Є відкритий штатний розклад. Сидів капітан Смирнов із загрозливим виглядом у червоному береті. Мовляв, ви розумієте, куди ви поїдете? Розумієте, що вас там чекає? Лякає від початку. А люди, особливо перша і друга хвиля, розуміли, що може бути.

Точного визначення слова «доброволець» нема, але вони однозначно добровольці.

 

До і після фронту

 

ВК: Що для тебе страх на війні?

АД: Страх… Якщо описати те, що можна назвати страхом, то це… Коли щось робиш, зайнятий, то страху нема. А коли з’являється хвилинка якогось відпочинку, полежати і закрити очі, то часто це супроводжується думкою про те, щоб сюди, де ти лежиш не «прилетіло».

ВК: Війна тебе змінила?

АД: Змінила однозначно. Люди, які спілкувалися зі мною до війни і після неї кажуть, що я став більш спокійним. Ті подразники, які впливають на мирних людей, зараз не зачіпають. Наприклад, під час руху за кермом автомобіля – ну вліз там хтось, хай буде, може треба людині.

В плані поглядів на життя є певні відчуття щодо того, що відбувається у країні. Надія на те, що ми там були не дарма, не помирає. Надія, що є якісь варіанти зсунути це з мертвої точки по якихось напрямах. Воно й рухається, тільки дуже повільно.

ВК: Щодо процесів у країні, можна докладніше? Усі ми про це думаємо.

АД: Думають усі, але не усі готові попрощатися з колишнім життям. Інколи розмовляєш з цивільними… Люди як носили хабарі, так і носять. Найбільше дивує, коли натякають «віддячити» люди, які такі самі військові, коли треба просто одне одному підказати, порадити. Багато у нас людей юридично неграмотних. Частина офіцерського складу Збройних сил не володіють інформацією із Закону «Про військову службу та військовий обов’язок». Якщо людину не зачіпають конкретні пункти, то він їх і не знає. Офіцер може мати 20 років вислуги, а не володіти профільним законодавством.

У нас люди звикли вирішувати питання з допомогою когось. Це стосується будь-якої сфери. Чи треба оформити якийсь документ, отримати довідку. Люди не йдуть подивитися, чи є туди черга, а одразу шукають знайомих у цій сфері.

ВК: У політології кажуть «не працюють державні чи демократичні інститути».

АД: Вони може і працюють, але люди звикли по-іншому. Пакети з «подяками» носять по інерції. Трапляється і від військових в умовах, коли у цьому взагалі жодної потреби нема. Я по службі займаюся усіма питаннями у прийомні і неприйомні дні. І коли мені приносять пакет, я запитую: «Нафіга я рік пробув «там»? Щоб мені тут діти приносили пляшку коньяку?» Я просто виконую свою роботу і не дивлюся, у якому відділі я працюю.

Українські офіцери-бойові побратими: Андрій "Демон" (праворуч), Андрій "Рапід". Перед форумом учасників АТО. Жовтень 2015, Київ. Фото - фб "Рапіда". 


ВК: У військкоматі ти якими питаннями займаєшся?

АД: Коли пішла 4 хвиля, воєнком поставив мене на питання оперативного резерву. Тоді толком мало що було зрозуміло. Займався прийомом дембелів, постановкою їх на облік. З квітня по серпень 2016 року я втік від паперової роботи у Широкине, де служив з десантно-штурмовим батальйоном морської піхоти. Після повернення вже дещо інші завдання. Займаюся контрактниками. Вже є певний досвід, контакти у військових частинах, і мені тепер легше після бесіди порадити людині, куди їй піти.

ВК: Як людина без досвіду строкової служби, військової освіти, як ти себе почував на війні? Чого не вистачало? Може, якісь були переваги?

АД: Перевага – у мене не було того, що є у кадрових військових, коли завдання поставлено і ти його будь-якими способами виконуєш. З постановкою деяких завдань я абсолютно відкрито сперечався.

ВК: Чому кадрові військові не сперечаються?

АД: Може тому, що  кадрові військові звикли до того, що сперечайся – не сперечайся, а однаково треба буде зробити.

ВК: Але це ж дисципліна, армія. :)

АД: Перевага була у тому, що у мене не було дебілізму, до якого багато хто сам себе довів.

А щодо того, чого не вистачало, то це знання військової техніки, деякого озброєння. Бо її просто не було. З більш крупнокаліберним озброєнням – СПГ, ЗПУ-23-2, з цим взагалі ніхто не був знайомий. На ці види озброєння з нашого взводу, вже коли ми стояли на Веселій Горі, забирали на навчання в батальйон у Дмитрівку. З БРДМом, який з’явився у нашому взводі завдяки волонтерам, ми досить швидко розібралися. У перші ж дні спробували, як машина плаває по Сіверському Дінцю. Це інший БРДМ, не той, що був штатним РХБЗшним.

 

Військкомат

ВК: Ти близько стикався зі службою у райвійськкоматі перед війною, служиш там зараз. Є прогрес, розвиток? Що слід краще робити?

АД: У цілому прогрес колосальний.  В основному його досягнуто силами людей, мобілізованих у 2014 році. За півтора року від березня 2014 багато що переведено в електронну форму. У нас служив талановитий хлопець-програміст, який просто написав програму. Він рік писав цю програму. Нехай вона ще не є досконалою, але вона працює. Вона дозволяє забити дані людини і відслідковувати усе спілкування військкомату з людиною – повістки, явки-неявки, різного роду відмітки. А у перші дні в березні 2014 було більше 50 осіб призвані в військкомат, і усі ці люди вручну виписували повістки.

ВК: Але у національному масштабі у нас цього немає.

АД: Ведуться переговори, щоб ці напрацювання використовувалися в національному масштабі.

ВК: Як забезпечити секретність електронної бази даних?

АД: У цій базі даних якоїсь суперсекретної інформації нема. Секретність – окреме питання. СБУ або інші спеціалісти повинні думати про збереження секретності. На сьогоднішній день і при паперовому документообізі у нас секретність – питання таке, відносне. Є люди, які зі сміття збирають інформацію.

ВК: Дембелі приходять після завершення служби за мобілізацією і їм дають два документи. Що вони означають для пацанів, які приходять після війни?

АД: Це мобілізаційне розпорядження, яке, в принципі, було і раніше і у кожного військовозобов’язаного воно має бути вкладене у військовий квиток. У випадку мобілізації він, згідно з цим папірцем, повинен прийти на місце служби у військову частину у складі створеної команди. Другий документ – це бойова повістка, яка вже заповнена для прискорення самого процесу. Тобто якщо людина офіційно працевлаштована і оголошено загальну мобілізацію, вона просто дістає з кишені військовий квиток і відрізає для працедавця частину.

ВК: Яка зараз є офіційна інформація щодо вірогідності 7 хвилі мобілізації?

АД: У військкоматах щодо 7 хвилі інформації нема. Продовжується постійне оповіщення та виклик військовозобов’язаних на предмет проходження ВЛК щоб визначити ступінь придатності до військової служби. Цей процес йде безперервно з 2014 року. Призив і звільнення – у штатному режимі. Щодо контрактників, є поставлені завдання щодо плану по контрактниках. Ми план виконуємо.

ВК: У країні великий мобілізаційний резерв – це мільйони.

АД: На кожен райвійськкомат – по кількадесят тисяч.

ВК: І то в ситуації недосконалого, поганенького обліку…   Що чекає хлопців 1-2 хвилі, які тільки повернулися і більш-менш облаштувалися у мирному житті?

АД: Поки що нема ясності. Сама система обліку резерву недосконала. Буває, що на одну посаду є кілька людей. Поки у цю систему не вникнуть високопоставлені особи, навряд чи тут будуть суттєві поліпшення. Бо одна річ – це зробити на папері, а зовсім інша – зробити у дійсності. У цьому сенсі мало що змінилося від 2014 року. Якби раптом почався якийсь рух на фронтах, знову, як і тоді, були б розкриті порожні штатні розписи і людей ручкою або олівцем будуть вписувати туди.

ВК: Розведення сторін, вибори на окупованих територіях, особливий статус. Якщо абстрагуватися від служби, як громадянин як ти до цього ставишся?

АД: На мою особисту думку, це дурниці. Я нещодавно з Широкиного повернувся. Знаю, як даються ці повернуті метр за метром, на які не давали команди. До кінця серпня було повністю зачищене село. Вже під кінець серпня, коли ми від’їжджали, зайняли, як мовиться, «ще трішки під картоплю».

ВК: Мені здається, що воно робиться якось задом наперед. Якби були рішення з самого верху, комплексні рішення, це можна було б якось сприймати. А перетворити солдатів на їхній же землі на «миротворців», які самі відступають – це не зрозуміло.

Як війна в Широкиному 2016 року відрізнялася від того, що було влітку 2014 року?

АД: Зараз є більший об’єм зрозумілої інформації. І від своїх підрозділів, і від дій розвідки різного рівня, і очима, і приладами – всім. Засоби зв’язку, забезпечення харчове, майнове, пальне кращі. Є ще невирішені проблеми, але якщо я, знаходячись на спостережному пункті роти, знаходячись в укритті, маючи засоби зв’язку (дротові і бездротові), карту, ліхтарик на столі міг, у принципі, дистанційно керувати боєм, то це вже щось та й означає.

ВК: Як наша позиція біля Широкиного – вигідна чи не вигідна?

АД: Нормальна позиція. Це – певний рубіж. До східного мікрорайону Маріуполя, який колись був обстріляний реактивною артилерією, по прямій 9 км. Зі сторони моря і по південному краю суші Широкине – це єдиний рубіж.

ВК: Не жалкуєш, що пішов на війну?

АД: Абсолютно не жалкую. Є люди, які тебе розуміють. Тут, на «гражданці», мало хто розуміє. Але є люди, які тебе розуміють дуже глибоко.

Мої близькі хвилюються, але не засуджують мене. Коли бійці збираються у нас на дачі і ми спілкуємось, розслабляємось, видно таки, що мій батько пишається.

 

 Розмовляв Володимир КУХАР, офіцер резерву ЗСУ, 12 батальйон, голова ГО «Українська альтернатива»