Володимир Кухар Українська Альтернатива

Володимир Кухар Українська Альтернатива

Капітан Халецький

2 грудня, 2016

Взводний командир - це офіцер, який у всіх сенсах найближчий до людей.

Роман Халецький - з породи нових, народжених війною молодших офіцерів. Любить казати, що він людина не військова. Але він по-військовому прямий і не сентиментальний.

Третій взвод Халецького - дружний чоловічий колектив. Зі своїм стилем відносин, як і кожен взвод на війні. Частині цієї команди влітку 2014 довелося стояти у голому полі в окопах в межах міста Луганська і протистояти майже щоденним артобстрілам. Частині - на Веселій Горі.

Розмова з Капітаном Халецьким особливо цікава, оскільки історія його і його родини - це історія народу, який продовжує боротися за національне визволення. Як і багатьох інших бійців 12 батальйону, які пішли на війну у 2014. Прабабуся Романа померла під час Голодомору. Батько займався просвітницькою та громадською роботою. Дружина родом з Луганщини. Із тих місць, де, цілком несподівано, довелося воювати Роману.

Роман отримав військову освіту у елітних військових освітніх закладах. Тим більше цінні його думки про війну, про те, як краще організувати службу та реформувати армію, яку лінію надалі вести щодо окупованих територій. Так склалося, що коли однокашники по Інституту Сухопутних військ дзвонили Роману, щоб запросити його на 15-річчя випуску, Халецький у червні 2014 ніс службу під мостом у Щасті.

Його стриманість переходить у скромність - вкрай рідкісну матерію сьогодні. І разом з цим деякі формулювання вражають влучністю.

До речі, 2 грудня рівно два роки тому основні підрозділи 12 батальйону вийшли із зони АТО на ротацію - вперше за майже шість місяців.

Ця розмова відбулася при підготовці книжки про війну 12 батальйону влітку 2014 року і як частина проекту усної історії про Російсько-українську війну.

Нижче - перша частина розмови.

Халецький Роман Станіславович, позивний «Абриколь».

Капітан ЗСУ, командир взводу, 12 БТрО (пізніше - ОМПБ). Народився 1978 р. у Києві.


Володимир Кухар: Бачиш, Романе, я понаносив тут на карту справи Андрія «Рапіда», Андрія «Демона» - перші їхні завдання, які вони отримали після прибуття в Горіхове Луганської області. Сюди Сергій «Бугор» підтягнувся після того, як він там ніч на Сватовому простояв.

Роман Халецький: Ну, це він зі мною стояв. Не ніч, а три ночі.

ВК: Він говорив, що буквально ніч. От я й кажу: якщо не поговорити нормально, то і не розберешся, що там де було (сміється).

РХ: Як він там міг одну ніч стояти, якщо ми там спали, навіть митися ходили. От як це за одну ніч зробити?

ВК: Як ти прийшов до думки, що хочеш бути військовим?

РХ: Ніяк не прийшов. Знайомий поступав у суворівське училище (Київський військовий ліцей імені Івана Богуна - ВК). Я не знав, куди поступать, і пішов разом з ним.

ВК: У сім'ї в тебе є військові?

РХ: Нема.

ВК: Рома, ми з тобою бачили у музеї в Медведівціу Холодному Яру фотографію, на якій твій тато із краєзнавцем та громадським діячем Романом Ковалем і товариством. Тато твій чим займається?

РХ: Зараз пенсіонер. Був інженером на «Ленінській кузні», потім торгував.

Фото з 1990их років з філіалу Національного заповідника у селі Медведівка. Біля Дуба Залізняка - Станіслав Халецький третій ліворуч, Роман Коваль - другий. 

 

Мій батько завжди брав участь у різних патріотичних і націоналістичних організаціях. У різний час - в різних. З Ковалем він якийсь час разом працював, приятелював. У Коваля свого часу якась партія була (політична партія правого спрямування Державна самостійність України (ДСУ) існувала до 2003 року - ВК). Брав участь у роботі історичного клубу «Холодний Яр», теж декілька разів туди їздив. Так і з'явилася ця фотографія.

ВК: Ще людей з цього кола знаєш?

РХ: З Романом Ковалем, звісно, спілкувався, бо батько з ним часто бував. Ця активність була якраз коли я в армії був - то у Новограді, то у Президентському полку. Думаю, це фото однієї з поїздок - такої, яку ми нещодавно робили (Автопробіг до Холодного Яру у квітні 2016 - ВК). Вони їздили кожен рік у Холодний Яр.

ВК: Здається мені, що людина з прізвищем Халецький мала б бути нащадком польських шляхтичів. Ти не пробував докопуватися до свого коріння?

РХ: Ні, не копав. Треба покопать (сміється).

ВК: Часто ми приходимо до думки копать, коли на це вже нема часу (сміється).

Отже, батько інженер, згодом підприємець. Як він потрапив у коло гуманітаріїв - істориків, краєзнавців?

РХ: Він давно цим цікавився. Коло друзів - патріоти. Він не націоналіст, а, радше, патріот. Зараз він цим не займається. Він живе у селі Жуківка Чернігівської області не бере участі у громадських організаціях. Мама бухгалтер.

ВК: Тобто військових нема у родині?

РХ: Нема взагалі. Один я дурак, по пояс зверху дерев'яний (сміється) (це такий поширений військовий жарт про служак, яких змінює служба в армії - ВК). Закінчив київське суворівське училище. Згодом - Київський інститут Сухопутних військ, розвідувальний факультет.

Роман Халецький - випускник Київського інституту Сухопутних військ. Червень 1999. 

 

ВК: То це ж серйозно. Ти закінчив у званні лейтенанта і тебе куди направили?

РХ: Я потрапив у 30 Новоград-Волинську бригаду, 54ий окремий розвідувальний батальйон.

ВК: Що там була за служба?

РХ: Жахлива, це був повний п***ець. Не стріляли, не їздили за кермом. Суцільна «показуха», будови і казарми. Півроку будували казарми, бо повинен був приїхати Кучма. Жесть! Було це у 1999-2000 роках.

У 2000 році я перевівся в Київ у Президентський полк.

Не могли знайти офіцерів у Президентський полк. Ніхто туди не хотів йти. Я був у батальйоні охорони. Було два батальйони охорони і один РПК - рот почесної варти. Розташовувалися на Лук'янівці. Жахливий інститут, жахлива служба у Новограді і жахлива служба в Києві. Всюди натрапив на очікування приїзду Кучми і на будови.

ВК: І як, приїздив президент Кучма до вас?

РХ: Ні. Жодного разу.

ВК: Тобто ви кожного разу готувалися, але він жодного разу не приїхав?

РХ: У той час, здається, була найжахливіша служба. Розчаруванню не було меж. І це почалося з Інституту сухопутних військ і завершилося у Президентському полку. В Інституті ми чекали на Кучму. Ми будували казарми, рили дерен. Потім ми у Новограді-Волинському чекали Кучму і ремонтували типу собі казарму, але нас там обдурили. Коли скоротили цю дивізію у нас, у розвідбату, не було своєї казарми. Ми як сироти - то до однієї казарми, то до іншої. А потім Президентський полк тільки створювався, і там теж все тільки будувалося. Коротше, усю мою службу я займався показухою.

ВК: Припустимо, президент не приїхав. Але може інші якісь начальники приїздили?

РХ: Звісно, приїздили. Але я для себе як курсант і як лейтенант висновки робив - сам розумієш які.

ВК: Чогось же ж навчали, наприклад, тактиці?

РХ: Ніхріна не було, Володя. Тоді 30ка була бригадою скороченого складу. Розгорнутим був, здається, лише один полк. Все решта - кадроване. Якщо взяти роту, то були командири взводів, водії-механіки, тому що техніку треба обслуговувать і, здається, сержанти. Все! На випадок мобілізації туди мали набирати людей. Я прослужив рік у Новограді і рік у Президентському полку.

Щоб звільнитися усі тоді писали по формулі «за невиконання умов контракту», бо нас житлом не забезпечували. А у дійсності вийшло, що звільнили нас «по закінченню строку контракту». Не знаю, як так вийшло.

ВК: Ну і що чотири роки навчання людина мала робити у військовому інституті?

РХ: Крім звичайних цивільних предметів, вчиш військові. Повинна бути стройова підготовка, фізична.

На брусах у казармі Інституту Сухопутних військ. Роман - праворуч. Війна розвела однокурсників Романа по різні боки. Більшість залишилися вірні Україні і відвоювали, дехто і досі служить. Служили або й продовжують у СБУ, Альфі, спецназі ГУР, піхоті, розвідці, батальйонах тероборони, звязку, протиповітряній обороні, прикордонниках. З випуску Романа 74 чоловік один військовий побував у полоні і звільнений, один загинув. Більше фото з Інституту Сухопутних військ - внизу публікації. 

 

ВК: Тактики навчали, оперативного мистецтва?

РХ: На бумажках. Здається мені, це були найжахливіші роки у плані бойової підготовки в українській армії.


Червоний Яр, Луганськ


ВК: Як вам поставили задачу йти на Червоний Яр у Луганську?

РХ: 10 серпня 2014 ми повернулися в Дмитрівку. Основний табір після Горіхового вже у Дмитрівці був. Повернулися на одну ніч, переночували, і на наступний день ми поїхали на Вергунку - Червоний Яр. Комбат нам довів задачу і особисто туди нас віз. Ми спочатку повинні були їхати до Дениса «Дена» на Вергунський роз'їзд. Він уже був там, зайняв якийсь будинок. З укриттям, зі зручностями. І ми повинні були підсилювать його.

ВК: Може, Рапід? Бо Ден там вище стояв.

РХ: Це наш взвод. Дмитро «Тер'єр» повинен був їхати до Кадета в поле, в окоп. У Тер'єра було 10 чоловік, у нас було 15 чоловік. І ще їхав туди Андрій «Лео». От Лео їхав до Рапіда.

ВК: Ви знали, що це за місце, куди ви їдете, яка там активність?

РХ: На той час не було жодного серйозного обстрілу. Падало десь далеко від них.

ВК: 7 серпня там уже були круті обстріли.

РХ: Вячеслав «Кадет» казав, що стріляли, але мимо. От коли вони захоплювали… 5 числа - от тоді так, обстрілювали. Тоді і танк підірвався, один танк підбили. Тридцятку, Айдар, поки вони брали ці райони Луганська, покосило їх. Потім 5 днів до нас стояли кадетівські хлопці і кажуть: Ну так, падало - отам, отам. А як тільки ми приїхали, нас крили майже кожен день.

Коротше, ми приїхали на місце. Кадет каже: Мені треба більше людей. От у Халецького з роти Касапчука більша група - 15 чоловік, у Тер'єра - 10. І ми з ним, з Тер'єром, помінялись місцями. Що, звичайно, було дуже погано, бо ми коли вантажили речі, то ми грузилися з розрахунку, що черговість вигрузки буде така то й така то. І виходить, що на розвантаження ми потратили дуже багато часу. Поки вивантажили їх, потім нас, потім завантажили їх назад і вони поїхали далі.

Тобто одна машина, цей величезний МАЗ, він віз дві групи плюс ще відпускники Дена чи чиї там, плюс волонтери, які привезли з собою теж купу всього. Виходить, щоб нас вигрузити, треба було вивантажити спершу ще речі двох груп. Ми мали останніми вивантажуватися, а виявилося, що стали першими.

ВК: Отже, ви стали з Кадетом і Гаражем. Гараж - начальник штабу батальйону чи бригади 1 танкової. Я гляну на схему по карті…

РХ: Тут біля окопів ми стояли. Перехрестя один, перехрестя два. Біля ліска транспорт стояв. Отут правильно намальовано. Ось це перехрестя, ось грунтові дороги. Отут, біля «зеленки», ми зупиняємось, вивантажуємось і тут же нас накрило градом. Одразу як ми вивантажились. Потім вони усі поїхали сюди, далі до Рапіда і Дена. А ми залишилися тут. Нас «накрили». П'ять чоловік поранених одразу, шостий, Костя «Кос», - потім.

 

Роман Халецький на околицях кварталу Червоний Яр, м. Луганськ. За спиною на горизонті - центральна частина Луганська. "Фото робив для дружини, тому посміхався. Хоча було зовсім невесело" - Фейсбук Романа Халецького. 


ВК: Рома, ось цей найперший обстріл у Червоному Яру - можна докладніше?

РХ: Ми коли вивантажилися з машин, сіли перекушувать чи щось таке. Ще Касапчук мав від'їжджать. Ми на дорожку налили усім по сто грамів, у тому числі й Касапчуку. Вивантажувались дуже довго, тому що плани поміняли.

ВК: Який був настрій, яка атмосфера в автомобілях дорогою на позиції на Червоний Яр перед обстрілом.

РХ: Ніякого занепокоєння не було, на стрьомі ніхто не був. Це мені було трохи дивно, бо про Червоний Яр розповідали багато всього. А ми стояли на Щасті і останній місяць ми взагалі там відпочивали. Ну як, спершу було багато роботи, поки будували позиції. Службу все рівно несли, а служба була цілодобова. Але обстріли були далеко від нас і усі заспокоїлися.

Збиралися добре - нікого не довелося шукати, ніхто не «нажрався» горілки. Цирки при переїзді були, але з бійцями не з нашого взводу. Не пам'ятаю того чувака, який у базовому таборі у Дмитрівці труси надягав на голову чи то собі, чи то заступникові комбата С. Був такий боєць, що як вип'є, то рветься на Луганськ (сміється). Звісно, коли приїхали у процесі ротації у базовий табір в тилу, усі випили. Але на ранок усі встали, спокійно зібралися і поїхали.

Там ми приїхали на місце і почали вивантажуватися. Потім ми припустилися такої дурної помилки, коли ми за розпорядженням приданого бувалого офіцера почали розвантажувати і переносити боєприпаси до танка. Ми були нові і зелені. Як я вже згодом дізнався, зазвичай танкісти самі приходили по боєприпаси і тихенько, по одному носили. А тут Гараж каже: хлопці, треба допомогти, беріть носіть боєприпаси. І увесь цей натовп шикується в колону, кожному по боєприпасу і - понесли. Створили зайвий рух. Чоловік десять кілька разів метрів 100-150 таскали боєприпаси до танка. Дійсно, такий цирк створити на позиції, що капець!

Ми зранку виїжджали і перед обідом, годині об 11, прибули. Вивантажилися, комбат з двома групами поїхав далі до Рапіда і Дена. Поки ми з офіцерами Анатолійовичем, Кадетом і Гаражем спілкувалися на предмет що тут, як і куди, перенесли боєприпаси. Бійці повернулися і сіли навколо недобудованого бліндажа. Щось між собою говорили, перекушували. І вже коли ми з Анатолійовичем потиснули руки, вже він коли дійшов до машини з водієм Хлипавкою, почався обстріл.

ВК: Перші боєприпаси лягли куди?

РХ: Всі лягли по нас. Одразу лягли у скупчення людей, чітко навколо нас. Один ліг біля ще незавершеного бліндажа, біля Пирожкова. Оцей боєприпас всіх і поранив - 5 чоловік одразу, шостий, Казімко Костя, згодом проявилося поранення.

Хтось щось їв, Арчі читав вголос. Перед цим ми з офіцерами пройшлися околицями, подивилися. І коли ми повинні були їх вже відводити-проводжати, пішов обстріл.

ВК: Артур Автюхович, може, читав оцю статтю, де він викладає деяку критичну інформацію про ситуацію в батальйоні? (Інтерв'ю насправді вийшло пізніше, 28 серпня).

РХ: Я не чув, що він читав. По-моєму, Арчі сидів внизу, "Дизель" сидів зверху. Дизеля і Тарасенка зачепило найбільше. Анатолійович з Хлипавкаю впали під машину чи десь поряд. Потім усі підбігли і почали «пакувати»-перев'язувати поранених. Двоє могли самі собі допомогти. У Арчі хоч і не було видно ушкоджень, але його сильно контузило. Він скрутився і лежав. Пирожков і Тарасенко були тяжко поранені. «Замок», Пасіка могли ходити.

І як тільки офіцери поїхали, через півгодини - повторний обстріл. Але цей раз уже вдарило по позиціях у полі, які були у 150 метрах від капоніра. Тоді поранило ще одного хлопця - з групи Кадета. Його вже відвіз Демон.

ВК: Тобто, ми зараз говорили про найперший обстріл для тебе.

РХ: Так. І він і не завершився, по суті, бо уночі було ще чотири, і всі - гради.

 

Артобстріли

 

ВК: Які були твої відчуття при твоєму першому артобстрілі?

РХ: (Посміхається). Складно сказати. За ту добу найбільше напружувало відчуття, що це буде кожен день. Шість обстрілів за день, і все падало у площину нашого розташування. Найбільший страх був - закінчиться це, нарешті, чи ні, і коли це закінчиться?

Я не встиг якось злякатися. Ми весь час падали. Тільки ми вдень два дні попадали у ці окопи на землю. Потім я був зайнятий, бо збирав речі поранених і складав їх. Людей ми відправили у окопи по одному, щоб вони більше натовпом не збиралися. А я збирав речі поранених, зброю. Після цього обстрілу, чесно кажучи, був трохи дезорієнтований. Цілих два дні шукав і збирав зброю. Усе це передав Касапчуку. Якось не було часу думать про страх чи про те, а як воно буде чи що робить.

Позиції були обладнані погано. Було всього два перекритих бліндажі. Оскільки я боявся, що такі обстріли будуть кожен день, то мені хотілося, звісно, щоб це якось більш серйозно обладнали. І я наступного дня поїхав у штаб у Дмитрівці. Просив двох старших офіцерів управління батальйону, щоб нам плити привезли. Коли вони сказали, що «ні», кажу, хоч колоди привезіть. Колоди нам привезли. Плюс я просив трактор, щоб нам розкопав бліндажі, бо земля дуже тверда. Звісно, хлопці там потім щось накопали. Але земля там дуже тверда, як камінь, копать було дуже важко. Сказали, що трактора не дадуть, що два трактори було, і то їх розстріляли. Більше, кажуть, туди ніхто не поїде.

На цьому наша з ними розмова закінчилася. Але пізніше таки знайшовся трактор. Він приїхав через два тижні, приїхав копать бліндаж для корегувальників. Для «Капелана» і для другого, не пам'ятаю позивного. І ми попросили його і цей трактор нам викопав два бліндажі. Тобто, все ж можна було, якби захотіли. Мені це дуже не сподобалося. Вони були п'яні, треба було з ними взагалі не говорить. Мені не сподобалося це ставлення: Йдіть, як є, так і є, нічого не дамо, нічого не привезуть, крім колод.

Мені відмовили, я приїхав назад на позиції. Далі було тупо і одноманітно: три дні обстріл, день без обстрілу. Переважно з мінометів. Як я уже говорив, рятувало тільки те, що ми слухали радійний ефір противника. Я впевнений, що якби не слухали, це була б така ж*па, що капець!

ВК: Яка була атмосфера після обстрілу?

РХ: Мої хлопці були спокійні. Ну, як спокійні? Жоден не панікував. Наші сусіди складніше це перенесли, було трохи бардаку. Але швидко все стало на свої місця і налагодили службу. В цілому, у перший день нашого приїзду було трохи хаосу.

ВК: Пораненим було кому надати кваліфіковану допомогу?

РХ: Ми перев'язали. У нас у Дизеля була значна кровотеча з ноги. Ми усім натовпом перетягнули, замотали і його повантажили. У Тарасенка були видні нутрощі. Ми йому нічого не робили, просто поклали. Анатолійович вколов йому аж два знеболювальних Буторфаноли. Ми його поклали, щоб він лежав на спині, не рухався, щоб із живота нічого не повипадало. У нього крові майже не було. Там жирова тканина. Осколок залетів під бронік. Пасіка ходив, у нього з голови кров сочилася потрошку. Так він проходив, так і поїхав. У Арчі контузія. Серйозної допомоги потребував Пирожков, бо у нього була кровотеча з ноги, поранення голови. Але ж довезли.

Був медик іншого взводу, теж до нас прибіг з окопів і нам допомагав. Позивний «Зеленка» із взводу Кадета.

 

Початок війни


ВК: Як війна для тебе почалася?

РХ: Мобілізація. Прийшла повістка. У квітні мені подзвонили з Оболонського військкомату і попросили прийти на медкомісію. А на початку травня попросили прийти за повісткою. (Сміється).

ВК: Що з себе являв у травні Оболонський військкомат? Купа народу там «товклася» і хотіли воювати чи як?

РХ: Був народ, був.

ВК: І ти одразу потрапив у Десну.

РХ: Так, числа 15го, ні 12го вже був у Десні.

ВК: Там швидко визначилися з твоєю роллю?

РХ: Одразу я потрапив на свою посаду, на командира взводу.

ВК: Яке було твоє враження від особового складу? Як, можна було воювати, можна перемагати?

РХ: Перше враження, в принципі, було нормальне. Негативу ніякого не було.

ВК: Хлопці усі були після армії?

РХ: Майже усі. Один лиш чоловік був без досвіду. (Був також другий - Кос Казімко - ВК) Логінов, Доброволець. Він сам прийшов і сам згодом пішов. (Сміється).

ВК: Люди, які мали досвід участі в бойових діях, були у тебе такі хлопці?

РХ: Замкомвзоду Мельниченко і Олександр «Сава». Сава пізніше прийшов (у середині серпня - ВК). Коля «Замок» був в Іраку поранений і контужений. І тут на війні у нього вже друга була контузія. Ну, тут легша була. У Червоному Яру він отримав легке поранення і легку контузію. В Іраку служив миротворцем у складі Новоград-Волинського розвідбатальйону.

ВК: Ким були по військово-обліковій спеціальності після армії хлопці у твоєму взводі?

РХ: Усі підряд - від охоронців, конвоїрів до стрільців… Абсолютно всі. Не було тільки танкістів, водіїв БМП. А так усі - стрілки, кулеметники, гранатометники.

ВК: Такий спосіб комплектації себе виправдав? Територіальна оборона себе проявила правильно чи ні?

РХ: Усе залежить від завдань. Поки ми стояли на блокпостах, то, в принципі, виправдалось. Коли нас почали ставити на опорні пункти, у нас техніки не було, але нам, все таки, давали якусь придану інші підрозділи. Для несення служби на блокпостах, охорони об'єктів, мостів чи будівель, в принципі, це щодо техніки нормально.

ВК: А проблема в чому була - не було техніки чи люди не були підготовлені?

РХ: На опорному пункті, наприклад, треба щоб була техніка - БМП, танки, тяжка зброя - СПГ, Рапіри - щось, чим можна боротися з танками. У нас нічого не було. Автобуси «Богдани» були і все. На Червоному Яру у нас найтяжче, що було - придані танки.

ВК: А найтяжче у вас що було, з чим самі ви йшли?

РХ: Ми зі стрілецькою зброєю йшли. Кулемет ПКМ найважчий був. Були придані протитанкові гармати Рапіри, було придане одне танкове відділення і один танк без екіпажу. Перша танкова бригада придала танки, щодо Рапіри не пригадаю, хто дав - їхня вона, чи ні. Дві БМПешки було. Не пригадую, чи з 30ки, чи з тієї ж 1 танкової. Були кулемети, був один ДШК їхній.

ВК: Що, навіть ДШК свого тоді не було?

РХ: У нас ДШК з'явилися тоді десь у Райгородці (у другій половині вересня 2014 - ВК). Зенітні установки були наші, тоді ми їх тільки отримали. Але їх повезли на Вергунку до Рапіда.

ВК: РПГ у вас були? Скільки, сім? Люди вміли користуватися нормально?

РХ: Так. У мене стріляли нормально. Ще в Десні підготувалися. І у Дмитрівці. СПГ на той час не було. СПГ були, але не нашого батальйону. У нас на позиції у Червоному Яру було десь чоловік 50, з них чоловік з 30 наших, а 20 - це 1 танкова плюс ще якийсь підрозділ протитанковий. Із цих тридцяти батальйонних було з десяток моїх. приїхало 15, але 6 одразу поранило, потім повернулися з відпустки, коротше, 11 чоловік моїх.

ВК: Це були люди з яких відділень?

РХ: Це були люди з мого взводу, не по відділеннях. Тоді вже люди розбилися не зрозуміло як. Нас з самого початку подробили, що дуже неправильно. Батя залишився на Веселці (Веселій Горі). Ченбай з Давидюком спочатку були на Веселці. Коротше, взвод був розкиданий, ми ледве зібрали його.

 

Війна - 2014


ВК: Ти коли йшов на війну в травні 2014, ти йшов з яким розумінням - можна було Росію перемогти збройно чи не можна?

РХ: Збройно не можна, звісно.

ВК: Тоді питається, чому людина йде на війну, якщо перемогти не можна?

РХ: (Сміється) Ну а що, здатися? А який інший варіант? Не йти? Варіантів то інших немає. Якби була великомасштабна війна, то зупинили б. Якщо не йти, то вже не було б України. Була надія, що для росіян це не буде легкою здобиччю і що їхня перемога буде пірровою. І що як наслідок, цього ніхто не буде робити. Я сумнівався у тому, що вони наважаться по-справжньому лупити.

Тоді взагалі у нас був цирк. Було народне ополчення. Ми були такими «партизанами»-мобілізованими.

ВК: Чому Росія не перемогла? Чому не пішла далі і далі?

РХ: Думаю, вони не сподівалися, що їм це треба буде робити військовим шляхом. Вони думали, що натиснуть, підкуплять, обдурять. Армія розвалиться, СБУ розвалиться і візьмуть нас голими руками. А коли зрозуміли, що так не вийде, вони порахували, що це буде піррова перемога.

А ще, все ж з'явився якийсь тиск із Заходу. У вересні вже почали сильніше на Росію тиснути. Скоріше за все, там були якісь дипломатичні хитрощі. Скоріш за все, дали зрозуміти Путіну, що потім йому будуть якісь поступки. Потягнули час. Якби він вирішив іти тоді в наступ, то він би добився значного успіху. Мобілізовані «партизани» побігли б дуже далеко і дуже швидко. Наша армія була мала і ми були не готові. Ну і зіграло те, що Росія не застосувала усіх своїх військових можливостей. Спрацювали усі фактори разом.

Підписали ці Мінські угоди, які, ззовні дивлячись, для нас не вигідні, але ніхто їх не виконує - ні вони, ні ми. І це все тягнеться і тягнеться.

Поки що це все спрацювало.

ВК: Ти коли йшов, думав, що війна затягнеться?

РХ: Я думав, що це завершиться. Але не думав, що ми от зараз прийдемо і швидко переможемо. Думав, що буде важко.

ВК: Нещодавно я читав інтерв'ю одного з командирів одного добробату, який каже, що він ішов з відчуттям, що ми там за місяць усе зачистимо.

РХ: Ні, у мене такого абсолютно не було. Ми всі були трохи обмануті чи наївні. Я дізнався, що у нас на початку не було армії лише на початку грудня 2014, коли привіз Аполона, загиблого бійця, і розмовляв з полковником у Печерсько-Голосіївському військкоматі, який був там черговим. Він мені сказав, що на початку війни у нас було десь три тисячі бійців у боєздатних підрозділах - в основному спецназівці і розвідники. А тоді ще про це ніхто не говорив. Чи паніку не хотіли наводити, чи ще чомусь.

До цього я думав, що у нас є якась армія. Що ми, як батальйони тероборони прийдемо, і будемо займатися блокпостами, охороною колон і так далі. А та армія, яка є, вона звільнить усе. І багато хто так думав.

Багато хто з тероборонівців на Луганщині казали тоді: «А чому вони не йдуть у наступ?» А хто ті «вони»? Виявилося, що «вони» - це ми!

Я не думав, що це буде за місяць, але була думка, що за півроку - «вони все зроблять». А ми вже дослужимо, головне - щоб без втрат. А виявилося, що ми два місяці поводили конвої, постояли на блокпостах, і вже стали на опорний пункт в межах міста Луганська.

Ну а коли ми вже повернулися після відступу на початку вересня, тоді я вже зрозумів, що це надовго. Дуже надовго. Після перших Мінських переговорів я зрозумів, що ця катавасія надовго.

А вже на початку грудня у військкоматі, поки я шукав медика, приміщення і поки я таксі чекав, цей полковник чи підполковник сказав мені, що ніяких 100 чи 70 тисяч армії у нас не було навіть небоєздатних - взагалі ніяких не було. Була брехня, замовчування. Військкомати не були готові нічого робити. Я був вражений.

ВК: Те, що він тобі сказав, це сказав міністр оборони Тенюх у березні 2014, ще коли було вторгнення в Крим. Він говорив про 6 тисяч боєздатних військ. Я думаю, що в обох випадках вони мали на увазі збройні сили, які можна розгорнути швидко, у той самий день.

РХ: НУ, дійсно, три тисячі - це щось дуже мало. Якщо відняти сили, які у нас були в Криму, а у Криму у нас була і морська піхота, і спецназ - там було багато спецназу.

ВК: В одному Криму у нас було, за різними даними, тисяч 20-25. В решті ж України напевне не було менше, ніж у Криму. І це неправильно, що вони нагорі придумали рахувати тільки ті сили, які можна було швидко розгорнути. Хоча це зрозуміло, що армія була не такою, якою повинна була бути.

БТрО такі як наш як себе показали на віні - виправдали себе?

РХ: На той час виправдали. Ми свою функцію виконали. «Підтримали штани», так скажемо. Максимум зробили. А який ще був варіант? А може навпаки треба було укомплектовувати механізовані бригади (бригади ЗСУ у той час розгортали і укомплектовували в першу чергу - ВК). Мені загальну картину важко скласти.

Я по Новограду скажу, що те, що раніше відбулося - це «вредительство» конкретне: скоротити 72 бригаду і розгорнути 30ту. Це робилося суто під брата Володимира Литвина Петра. Він там був комдивом (генерал-лейтенант Петро Литвин - брат В.Литвина, екс голови адміністації Л.Кучми та екс голови Верховної тади, і генерала армії у відставці прикордонника М.Литвина).

Таку боєздатну дивізію, якою була 72, зробити скороченою і перекинути все в Новоград - ну це брєд повний! Коли я служив у 30ці, там ЗІПів, механізмів запалювання взагалі не було в машинах. Машини не заводилися роками! І таке - з БМП, БРМ-1К (бойова розвідувальна машина).

Я коли звільнявся, П.Литвин там був комдивом, а через деякий час було прийнято рішення зробити 72 бригаду Білоцерківську бригадою скороченого складу, а Новоград-Волинську розгорнути. Хоча перша була повністю боєготова, а друга тоді - ніяка. Це було зовсім незрозуміле рішення.

 

Зміни в Армії


ВК: Як теперішня армія змінилася порівняно з тим, що було тоді?

РХ: Я зараз служив у БТрО. Це у строгому смислі армією складно назвати (сміється).

ВК: Ну, якщо так, давай говорити, що 12 БТрО з осені 2014 вже став ОМПБ - мотопіхотним батальйоном.

РХ: Те, що я бачив у 26 артилерійській бригаді, коли ми з ними служили, це - боєздатний нормальний підрозділ. Складно порівнювати. Я ж то тоді у 1999 служив у бригаді скороченого складу. У 30 тоді - це було таке: покрасить-побілить.

В армії є зміни, але багато совка і багато усілякого дурного. Раніше був жах взагалі. Трошки воно відійшло, але з совком треба ще боротися і перемагати. Таке відштовхує від служби.

ВК: Які зміни треба запровадити, щоб армія була кращою?

РХ: Щоб армія запрацювала, однозначно треба викорінити совок. І разом з ним треба викорінити все старе керівництво. Бо воно 25 років тільки й наживалося на розвалі армії. Ціллю генерала в армії було нажитися. Це однозначно. Тому що більше нічого не робилося. Якщо нема бойової підготовки, а є розпродаж і розбазарювання армії, то, звісно, на цьому починають всі заробляти.

Уяви, у нас цим займалися 23 роки. Що з цього виросло? Що виросло з офіцерів? За 20 років виростає вже генерал. У нас на початок війни не було не те що жодного бойового генерала - жодного нормального не було. Вони не тільки крадуть. Вони ще й воювать не вміють. Бо дійсно 23 роки нічого не робилося.

Кадровий голод колосальний. Коли я питав свого знайомого, який займає високу посаду в штабі, чому цього Пушнякова не виженуть, він каже: «Рома, ніким замінити, ніхто не вміє командувати. Всі ж показухою займалися». Він каже, що Порошенко ніколи Муженка не замінить, бо просто нема на кого. Усі інші - нулі повні. Або корупціонери, або нездари у великих погонах з купою нагород. Він тоді був головним юристом АТО і таке мені сказав.

За тих двадцять років професіоналізм зник.

Треба переходити на інші стандарти. Але не на такі совкові, це ж усе застаріле. Ті навчання, які проводилися, вони проводилися, в основному, по картах. У нас були штабні навчання. Не проводилися серйозні бойові злагоджування. Я серйозно кажу - все робилося на папері.

Нас у Новограді вивозили постріляти, а самі собі робили записи. Купа карт. А купа всього списувалося як використане, от і виглядало це так, як ніби вони провели якісь масштабні навчання з бойовими стрільбами і водінням. А насправді стріляли, але дуже мало. На БМП проїхалися тільки механіки і командири взводів, і то по одному разу. А у звітних відомостях «намалювали» купу всього. Все робилося для того, щоб списати і вкрасти, а по-друге - для відмазки.

Це я у розвідбаті служив, там підготовка має бути! А за рік ми два рази постріляти виїжджали і один раз - на водіння. Все! А решта часу - будова, бордюри, трава, дерен.

Поки я служив у Новограді і там нічого не робив, мій кращий друг служив у Очакові у морському спецназі. Він каже, що вони по півроку не отримували зарплату, а коли отримали зарплату, то за свій рахунок вони робили занурення під воду і стрибки з парашутом. Можеш собі уявити, яка була армія.

ВК: Тобто як, вони заправляли за свій кошт літак?

РХ: Не знаю деталей, але вони дійсно фанати. Вони хотіли служити у спецназі. Це підводні пловці, тоді на острові Первомайський (тепер - 73ій морський центр спеціальних операцій - ВК). У них в АТО загинув один командир, потім другий командир (капітани першого рангу Олексій Зінченко та Юрій Олефіренко - ВК).

 

Офіцерство


ВК: Що для тебе бути українським офіцером?

РХ: (Сміється). Я себе не відчуваю офіцером і військовим. Це - не моє. Український офіцер - це як і кожен офіцер: гідність, порядність, професіоналізм і патріотизм. Однозначно повинен бути професіоналом у своїй справі. Якщо командна посада - командир, якщо інженерна - інженер. В арміях усіх країн світу ці риси прививаються. Як ти будеш захищати країну, якщо ти не патріот?

Офіцер - це людина, яка віддала своє життя державі. Ти себе віддав повністю - це навчання, відрядження, наряди. Вдома не буваєш, весь час переїзди. Ну, це насправді герой у якомусь сенсі! Має так бути, а як воно є насправді - буває різне. Є і зрадники, і крадії, і корупціонери, і все що хочеш у нашій країні.

ВК: Можливо, ти просто не бачиш військову службу, як бажану перспективу для себе. Але я думаю, що саме таких людей, як ти і треба питати про офіцерство.

Щодо відносин між офіцерами і солдатами. Є певні речі групові, корпоративні. Є певні упередження. Як зробити так, щоб створити хорошу атмосферу між офіцерами і солдатами у армійському колективі?

РХ: Воно трохи перетинається з цивільним життям. Як керівник на якійсь фірмі, так і офіцер. Командир роти - це трохи далі від солдатів, але все рівно дуже близько. А якщо ти командир взводу, треба якомога ближчим бути до людей. Треба приймати рішення, брати на себе відповідальність. Треба, щоб люди знали, що ти вирішиш їхнє питання, що їм є до кого звернутися. Щоб вони самі у своєму «болоті» не колотилися. Треба бути завжди з ними - вихід, наряд, окоп, ще щось, - ти повинен завжди бути в курсі, що де робиться. Ну і, звісно, звичайна турбота. Ну і не сцять! (сміється). Бо інакше, якщо засцяв - все, кінець! Авторитету не буде.

Брати відповідальність, перейматися, не боятися, турбуватися про особовий склад, жити життям взводу. Рота - це вже починається: бумажки, забезпечення, ще щось. А взводний повинен знати, хто чим дише.

ВК: І як думаєш, вдавалося створювати правильну атмосферу в тих умовах 2014 року?

РХ: Вважаю, виходило. Звісно, що помилки є. І це була груба помилка, коли я деяких бійців відпустив в Новоайдар у передостанній день перед виходом на ротацію. В цілому, думаю, я справлявся.

А яка різниця, які умови? У будь-яких умовах можна нормально керувати і бути нормальним взводним.

 

Після війни


ВК: Є у тебе якесь відчуття, якийсь пафос, порівняно з тим, що у раніших періодах країна воювала. От ми їздили в Крути…

РХ: Пафос у якому сенсі? Я не вважаю, що ми щось особливе зробили. Абсолютно не вважаю себе героєм. Люди в ДАПі, в Авдіївці - це герої.

Наш внесок є, і він значний. Ми, все-таки, були першими, найсміливішими, бо ми пішли. Багато хто після нас уникав. Перша хвиля майже вся пішла, не уникаючи призову. Але я не бачу, що ми щось видатне зробили.

Ми виконали свій обов'язок. Але ми його не перевиконали.

ВК: Я маю на увазі не пафос, а якийсь зв'язок з визвольними змаганнями. Бо у якомусь сенсі ми ходимо колами. Щось відвоювали, потім втратили. Минуло 50 років - знову те саме! І знову якась невелика група щось робить, а воно кудись дівається…

РХ: Якби ми втратили країну, це був би для мене сильний удар. Маленька частина чогось добивається, щось хоче зробити, а більшості пофіг. Але воно логічно. Так завжди було: активна частина бореться, решта ні.

Я не відчуваю якогось пафосу, що я в активній частині. Взагалі, я до усього в житті дуже спокійно ставлюся. Не по***стично, але спокійно (сміється).

 

 Роман Халецький (праворуч) разом з ветеранами 12 батальйону у Холодному Яру, Черкащина. Фото автора, квітень 2016.

 

ВК: Є якісь принципові речі, які відрізняють цивільне життя від війни?

РХ: Ці відмінності логічні. Для когось тут справжнє, а там ні, для когось - що тут г***но, що там, для когось - іще щось.

Я думаю, що так у всіх країнах. Там війна, а тут - пиво, дівки, патефони і таке інше. Впадати через це у якусь істерію - мовляв, от я прийшов із війни, а тут таке витворяють, я не бачу сенсу. Хоча я не розумію, чому у нас не розкручується тема про те, що у нас війна, зокрема, владою. Мало у нас якихось серйозних фільмів, телепередач. От нема якогось замполіта у країні, який працював би у цьому напрямку.

Може, це так і треба. Але якщо його нема, якщо цим ніхто не займається, то який результат ви хочете?

Може, треба було б людей надраконить, щоб люди розуміли?..

Це дуже складні питання.

ВК: Як твоя особиста реадаптація після війни проходила?

РХ: Ти знаєш, нормально пройшла. Що стосується здоров'я, 2-3 місяці безсоння - оце все, що мені було важко. Жодних кошмарів, нічого такого не снилося. Суто безсоння. Не спиш або мало спиш. Я коли лікував спину, запитував лікарів. Вони кажуть, що це все звичайно, логічно - у всіх так. Був якийсь навіть психіатр, який хотів таблетками напічкати, але я відмовився. Психологічно - пройшло нормально: друзі-знайомі, робота-бізнес.

ВК: А на війні як тобі спалося?

РХ: Та ти що, класно спалося! На війні якось так випадало, окрім Бахмутівки восени, що постійно - нічне життя, нічні чергування. Ми по півночі не спали - що у Червоному Яру, що у Щасті. Просто збився графік. А тут ти приїхав додому, і вночі треба спати, удень - ні. А раніше було навпаки!

ВК: Коли ти складав графік чергувань ти що, сам себе ставив у чергування солдатське чи чергував як офіцер пів ночі?

РХ: Я розписував графіки. Навіть коли я не розписував, наприкінці 2014, коли Аполон розписував, я за цим слідкував. Я брав у всьому участь.

Ми їздили на супроводження колон - зміна через зміну я був з ними. У Червоному Яру я чергував як офіцер, але чергував пів ночі. Не всі офіцери так чергували. На Червоному Яру нічні чергування Кадет поклав на своїх сержантів. Сам він офіційно не чергував, але міг, скажімо, до другої години ночі не спати. Або рано вставати. Але у нього формально не було його особистого чергування. Так само Гараж - він міг лягти, а міг посидіти до першої-другої, коли бачить, що щось там гепає чи ще щось. Я чергував завжди. Виходило 50 на 50. 50 відсотків ночі чергували кадетівські хлопці плюс придані, а 50 - я. Таким чином я з його замкомвзводу, з людьми Кадета ділив ніч.

ВК: Зараз багато чого у незрозумілій динаміці відбувається? Що робити з тимчасово окупованими територіями?

РХ: Навіть не знаю (посміхається). Я зараз слухаю Туку та інших і вважаю, що нам ще рано з ними на тій стороні налагоджувати відносини. Це треба буде з часом почати. Але треба буде так розумно психологічно підгадать, щоб нам це було на користь. Нам треба завойовувати не тільки територію, але й уми цих людей, хоча деякі, хоча багато хто там безнадійний. Але все-таки треба. Але мені здається, що ще рано. Рано відновлювати з ними якісь економічні відносини. Потрібна «блокада». Може влада і не збирається цього робити…

Звісно що на умовах Росії приймати їх назад не можна. Жодних виборів - однозначно ні! Жодних виборів, поки там не буде майоріти український прапор і доки кордон не буде закритий. Ніякої народної міліції, судів, прокуратури! Про це взагалі мови не може бути.

ВК: Слово «блокада» буде лякати людей.

РХ: Не блокада, але залишити так, як зараз є. Те, що вони хочуть відновити якісь економічні відносини, це для чого робиться? Щоб завоювати цим симпатії людей? Але ж ми зараз їх не завоюємо! Коли там рубль, коли там Путін, коли там обстріли. Коли там повністю російська пропаганда. Ну як ти завоюєш?

Мені здається, люди там ще не готові до цього. Вони ще не зрозуміли, що таке «русскій мір» до кінця.

ВК: Я думаю, що це робиться у першу чергу для того, щоб гроші заробляти.

РХ: (Сміється) Я сумніваюся, що якщо почнуть торгувати, то це якось вплине, скажімо, на зарплати.

ВК: Ти мислиш державними категоріями. А люди нагорі ж мають якісь приватні інтереси. На карман собі попрацювати.

РХ: Я про це і кажу. Це мене і не влаштовує.

ВК: Було національне агентство, стало ціле міністерство у справах АТО. І це міністерство постійно розповідає, що там, на окупованих територіях, треба пожаліти людей. Затвердити перелік товарів, якими не можна торгувати, вони не можуть вже півроку. А розширили перелік товарів бігом - на раз-два. Незрозумілі двіженія.

РХ: Вони нам це подають як, по-перше, боротьбу з контрабандою, а по-друге, що там є наші люди і треба потрошку повертати не тільки території, а й симпатії людей.

Ніхріна з цьго не вийде! Здається, що це все фігня.

ВК: До війни ти займався невеликим бізнесом. Яка ситуація у твоєму сегменті?

РХ: У мене є партнер, який робить меблі, а я продаю. Я як дилер, представник. Після війни і після певної перерви від дембеля, я повернувся до цього.

(Роман орендує місце у Торговому центрі «Ваш дом» біля станції метро Лісова - ВК).

Це питання регіональне. У Києві цей сегмент виріс. Мені навіть складно знайти місце, щоб відкрити точку. У зв'язку з тим, що бізнес зі сходу переїхав сюди. Переїхав не тільки луганський і донецький. Переїхав запорізький, харківський, одеський. Багато з них раніше торгували у Донецьку і Луганську. Там вони зараз втратили ринок і вони переїхали сюди у Київ. Вони зайняли значну частину меблевого ринку. Якщо до війни я міг навіть обирати - тут стати чи тут, то зараз я став там, де було місце.

Жодних додаткових складнощів нема. Що було до війни, що й зараз малий бізнес ніхто не чіпає. Я як приватний підприємець що хочу, те й роблю. Плачу податки раз у місяць і спокійно працюю.

ВК: Дещо несподівано чути це, бо, наприклад, ТЦ Квадрат на станції метро Дружби народів погано працює. Люди відмовляються від торгових площ.

РХ: Він незручно розміщений. Дешевими меблями люди затарюються на другому поверсі сусіднього Будинку меблів. І Квадрат опустів ще до війни. А так торгові центри забиті і оренда у два рази дорожча, ніж було до війни. І всі платять і стоять.

 

Майдан


ВК: Зараз друга річниця Майдану. Ти на Майдані був?

РХ: На Майданах я брав участь у всіх великих мирних мітингах - тих, що відбувалися по вихідних, бо я працював. У протистоянні я не брав участі. Не кидав пляшки чи камені. Але ходив у той час на Майдан. Морально підтримував. Одного разу ми навіть були з дружиною Наталею, купляли і приносили їжу. Ближче до кінця я навіть гроші дав. Спочатку я принципово грошей не давав. Ми купували тільки їжу і ліки.

11 грудня ми приїхали з першим метро чи на таксі під ранок. До мене приїздили друзі, яких я водив на Майдан на 2-3 дні. Вони там залишалися ночувати в КМДА чи ще десь. Були й друзі-кияни, які там ночували. І вони скинули СМС-ки, що почалася оця заварушка 11 грудня. І ми з майбутнім чоловіком моєї сестри поїхали.

Також я був присутній тоді, коли з вікон КМДА поливали водою ВВшників чи беркутівців.

Так, підходили по тривозі. В «бойових діях» участі не брав.

ВК: Чому ти для себе прийняв таке рішення саме так ставитися до Майдану? Як людина з військовою підготовкою ти міг би зробити більше. Я не кажу брати зброю і бігти. Але хоча б бачення театру бойових дій було. Міг би й каменюку жбурнути. Не свербіли у тебе руки?

РХ: Я би й жбурнув, якби попав. Не пам'ятаю, чому я не пішов 18-19 лютого, у ті страшні дні, може не мав можливості піти. Тоді багато писали, що будуть провокації. Мені 1 грудня не сподобалося. Я вважаю, що це була провокація, хоч може вона і якась корисна була.

Якби я туди попав, то, може й кидав би камені.

Щодо 11 грудня, то мені здалося, що це був якийсь цирк.

ВК: Під ранок 11го там уже все завершилося. Почалося десь біля 1 ночі.

Коли ти йшов на Майдан, яких ти змін у своїй країні хотів?

РХ: Може зараз я б іншого хотів… Тоді?.. Проти москалів. Я хотів, щоб ми вирвалися з орбіти Росії. Я дійсно хотів, щоб Янукович пішов. Зрозуміло, попутно - що побили студентів, оці менти, прокуратура, суди - це все дуже бісило. Це неможливо було терпіти. Дуже прикро, що у цьому плані ми майже не просунулися. Просунулися, але дуже мало.

Роман Халецький з дружиною Наталею на Майдані. 6 грудня 2014 року кияни вітали урочисту ходу бійців 12 батальйону, які повернулися з війни після півроку служби без ротацій. Наталя народилася на Луганщині на територіях, які станом на грудень 2016 є тимчасово окупованими. 

Фото - Косс Kazymko, YourDreams Photography©

 

ВК: Якби ти йшов туди з теперішнім розумом, чого б ти хотів і вимагав?

РХ: У принципі, того самого. Тоді я зрозумів з зустрічі Януковича з Путіним, з того кредиту і з непідписання Асоціації з ЄС, що ми відходимо туди, на схід. І у мене була підозра, що це буде надовго і з кінцями, якщо це не зупинити зараз.

Я розумів, що народ, можливо, вийшов з іншими думками - хтось за Євросоюз, хтось через свавілля, через те, що побили студентів, а цьому ж передувало багато чого - Врадіївка, бєспрєдєл ментовський, прокурорський.

Народ просто довели. Моя думка була - може ми, нарешті, позбавимося цього ярма.

Тому я згоден з тими блогерами, які пишуть, що Майдан, революція продовжується. Адже ми боремось з Росією за свободу.

 

* * * * * *

ВК: Коли ти зрозумів, що буде війна? Коли збирався на неї у травні, чи були якісь передчуття?

РХ: Після Криму я думав, що влада не допустить, щоб таке повторилося на Донбасі. Хоча влади як такої і не було… У мене було здивування, коли це на Донбасі почалося.

Я не думав, що буде війна. Я коли йшов, то думав, що потрібна моя допомога. Треба взяти участь. Треба допомогти. Чи владі, чи країні… Я не розумів, що ця влада була абсолютно беззубою. Їй ніхто не підкорювався - ні міліція, ні СБУшники. Якщо зараз так подумати, то була велика вірогідність реваншу. Менти всі - регіоналівські, СБУшники - регіоналівські, судді - регіоналівські. Взагалі дивно, що ми витримали.

Але тоді я був вражений, що і там, на Донбасі, нічого у нас не виходить. Я думав, що зараз підемо, трошки порядок наведемо і все. Не дивлячись на те, що там був Гіркін і все решта, я не думав, що це буде так довго, це однозначно.

Багато хто з нас, коли ми вперше приїхали на Луганщину в Горіхове і побачили те зарєво від артилерійських обстрілів на горизонті, тільки тоді збагнув, що це війна. Горіхове на той час стояло не знаю скільки кілометрів від бойових дій. Ми не чули вибухів, а просто бачили заграву - далеко і дуже багато. Ми подумали: ніхріна собі! А тоді ще був дефіцит інформації. Ти ж пам'ятаєш, що по телевізору казали дуже мало.

ВК: Не жалкуєш, що ти пішов на війну?

РХ: Ні, я не жалкую!

Розмовляв Володимир КУХАР, офіцер резерву ЗСУ, 12 батальйон, голова ГО «Українська альтернатива»


Тактичні заняття, Київський інститут Сухопутних військ


Перекладина у казармі. Роман підтягувався 20 разів.

 

Тактичні заняття.